Буття Chapter 8

1. Згадав Бог про Ноя, про всіх звірів і про всяку скотину, що були з ним у ковчезі, і навів Бог вітер на землю й води стали відпливати.

2. Джерела безодні й небесні загати замкнулись, і дощ із неба припинився.

3. Води ж стали раз-у-раз із землі відступати, і як проминуло сто п'ятдесят днів, опали;

4. і сьомого місяця, сімнадцятого дня (місяця) ковчег осів на горах Арарату.

5. А води опадали дедалі аж до десятого місяця, а першого дня десятого місяця стало видно верхів'я.

6. По сорока днях відчинив Ной вікно, що його був зробив у ковчезі,

7. і випустив крука, і той літав туди й сюди, поки не висохли води на землі.

8. Тоді він випустив голуба, щоб побачити, чи опала вода з поверхні землі.

9. Та голуб не знайшов місця, де вчепитися ногами, і повернувся в ковчег до нього, бо води вкривали ще поверхню землі. Ной простягнув руку й узяв його до себе.

10. Ще сім днів почекав він і знову випустив голуба з ковчега.

11. І повернувся голуб до нього надвечір із свіжозірваним оливковим листком у дзьобі, тож і довідався Ной, що води з землі відплили.

12. Тоді почекав він ще других сім днів і випустив голуба, та цей уже не повернувся до нього.

13. На шістсот першім році свого віку, першого місяця, першого дня цього місяця, коли води висохли на землі, Ной зняв покрівлю з ковчега й глянув, – аж ось поверхня землі була суха,

14. а другого місяця двадцять сьомого дня земля ствердла.

15. Тоді Бог сказав до Ноя:

16. "Вийди з ковчега, ти, твоя жінка, твої сини й жінки твоїх синів з тобою.

17. Все живе, що з тобою, з усякого тіла, птаство, скотину, плазунів, що повзають по землі, виведи з собою: нехай кишать на землі, плодяться й розмножуються на землі."

18. І вийшов Ной із синами, з жінкою й з жінками своїх синів.

19. Усі звірі, всі плазуни, все птаство, усе, що рухається на землі, порода за породою, вийшло з ковчегу.

20. Тоді Ной спорудив Господеві жертовник, узяв усякого роду чистих тварин і всякого роду чистих птахів і приніс усепалення на жертовнику.

21. Господь почув лагідний запах і сказав сам до себе: "Не проклинатиму вже більше землі через людину, бо помисли людського серця злі вже з молодощів, і не губитиму ніколи всього, що живе, як то я вчинив був.

22. Покіль земля землею, – сівба й жнива, холод і спека, літо й зима, день і ніч не перестануть більше бути."